ПЕТРО СУДА ЗАЛИШИВСЯ БЕЗ СЛУЖБОВОЇ МАШИНИ

Нє, яка нездала, ця виконавча служба! Навчилася від даішників сидіти у кущах і пантрувати за машинами.
Приїхав на роботу до ратуші перший заступник дрогобицького міського голови п.Петро Суда, а додому вже пішки тьопав. Ота сама виконавча служба, виконуючи рішення суду, наклала арешт на кошти міськвиконкому, аби колишній заступник міського голови п.Костянтин Іваночко отримав квартиру, вірніше, гроші за неї. А це більше 300 тисяч гривень!
І не знали до кого вчепитись - як забрали на штрафний майданчик службову машину Петра Суди. Тепер йому що - маршрутками їздити? Може, страшать поважного хлопа, а, може, й справді продадуть машину, якщо міська влада не знайде грошенят для бідного пана Іваночка.
Подейкують, жи жертвою живодерів мав стати сам дрогобицький міський голова п.Микола Гук, але він запізнився на роботу. А що поробиш - ночами, бідака, дбає за дрогобичан, світло у захресті довго блимає. Тепер, кажуть, жи свою машину наш бравий морський офіцер ставить далеко від ратуші, причому кожний раз у різних місцях. Маскується!
А я си так мислю, жи в ратуші є якийсь розвідник від виконавчої служби. Замаскувався під добропорядного чиновника, а сам си з вікна глипає і дивиться, коли машини начальства під’їжджають. Не думаю, жи хлопи на таке здатні, а, швидше за все, то є розвідниця, яка муркотить на вушко Суді та Гуку щось файне, а сама камінь тримає за пазухов.

Що би ви робили, якби до вас прийшли додому і сказали, що з завтрашнього дня ви у цій квартирі не проживаєте?
Щось подібне пережили мешканці гуртожитку, що на вулиці Сагайдачного, 3, у Трускавці. Після шоку й перенесеного стресу, пов’язаного з імовірним виселенням, пішли з життя троє людей - далеко не пенсійного і навіть не передпенсійного віку.
Іванна Спурза, голова громадського об’єднання “Довіра”, до якого, власне, й увійшли мешканці цього гуртожитку, каже, що тут проживають будівельники, які звели пів-Трускавця. Вони брали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Їм обіцяли покращення умов проживання, надання квартир. Здебільшого люди тут живуть понад 25 років, а деякі й понад 30, усього 177 чоловік, 39 дітей.
Закінчилося же тим, що гуртожиток ... продали, а люди фактично залишилися ні з чим. Нині мешканці гуртожитку вимагають, аби їхній будинок передали на баланс міста і почали підготовку до приватизації помешкань. Зрештою, це публічно пообіцяв зробити трускавецький міський голова Лев Грицак.
Якщо ж вимоги людей не будуть задоволені, то ще до кінця цього року вони мають намір перекрити рух на залізничній колії, а також блокувати роботу міської ради.

На запитання газети “Тустань” відповідає народний депутат України V скликання Олексій РАДЗІЄВСЬКИЙ.

“ДВА МОЇ ЗАКОНОПРОЕКТИ БУЛИ ПРИЙНЯТІ ВІДРАЗУ Ж ЯК ЗАКОНИ У ПЕРШОМУ ЧИТАННІ”

- Олексію Васильовичу, депутатів розділили на такі категорії: “вишибали”, “кнопкодави”, “оратори” і “законотворці”. Ви, на мою думку, відповідали усім категоріям. Якщо треба було, своєю силою притлумлювали політичних опонентів не тільки у Верховній Раді, а й у Київській міській раді. Звичайно, Ви як законослухняний депутат натискали на кнопки. Ви виступили непоганим оратором на Майдані Незалежності. Нарешті, Ви доклали чимало зусиль і в законотворчій діяльності. А Ви самі ким себе більше вважаєте?
- Я скажу відверто. Будучи народним депутатом України V скликання, я відчував все більший і більший дискомфорт, дискомфорт у моєму особистому розумінні, ролі та завдань, які має виконувати народний депутат. І цей дискомфорт якраз і був пов’язаний з тим, що у Верховній Раді V скликання склалася нетерпима обстановка до думки іншого. Особливо блок Юлії Тимошенко зайняв надзвичайно непримиренну, войовничу позицію. Після того як наші політичні опоненти опинилися без тих посад, про які мріяли і за які воювали і боролися під час виборів, оголосивши створення коаліції і більшості на початку роботи Верховної Ради V скликання, вони зайняли максималістські позиції по недопущенню представників опозиції до механізмів, інструментарію вирішення державних проблем.

Ще донедавна п.Ярослав Дзіндзьо був головним редактором газети “Солідарність”, навколо якої об’єднались депутати, котрі стоять в опозиції до нинішнього бориславського міського голови п.Олега Іваницького.
Але, очевидно, стара звичка бути при владі взяла гору. Свого часу Ярослав Дзіндзьо був першим секретарем Бориславського міського комітету комсомолу, відтак працював керівником місцевих відділень “Приватбанку” та банку “Фінанси та кредит”. Ймовірно, що в опозиції до влади почував себе незручно.
А тут стали утворювати відділи реєстрів виборців при міськ- і райвиконкомах. Робота, що називається, непильна, перспективна, так що навіть до пенсії можна спокійнісінько працювати.
Мабуть, ви вже здогадалися, що коли бориславська влада запропонувала п.Ярославу Дзіндзьові цю посаду, він погодився. Не знаю, вагався чи ні, але факт залишається фактом. З “Соборності” він, звичайно, пішов.
Але як тепер буде голосувати на сесіях - як владний депутат чи як опозиціонер?

Анатолій ВЛАСЮК

“За всіх скажу, коли усі мовчать,
За всіх змовчу, коли усі кричать...”

(Борис ОЛІЙНИК)

Один поважний пан із Борислава якось мене морочив, що, мовляв, Р.Леньків та Р.Карпінський (підписи під статтями у “Нафтовику Борислава”) - не Роман Соловчук, а хтось інший... Довго і натхненно морочив - до хрипоти: ні, не може бути! Ні і ні!..
Не може? А таки може! Ось докази. Перше: і там, і там стиль письма абсолютно Соловчуків! За чотирнадцять років спільної праці я його - Соловчука - і його руку, себто почерк, бездоганно вивчив. Друге: слова-“епітети” у статтях “трьох” авторів - Р.Соловчука, Р.Леньківа, Р.Карпінського - абсолютно однакові. Немов близнюки. Майже у кожній статті. Наприклад, ОУН, УПА, борці за волю України - це “оунівські недобитки”, “бандерівські сокирники”, “лісовики”-недолюдки”, “фашистські покидьки” (стаття “В союзі молота і серпа” у “Нафтовику Борислава” від 16.04.1984 р.); “дивізія каїнів”, “тризубницьке військо”, “панки з жовто-блакитними кокардами”, “есесівсько-націоналістичні недобитки” (стаття “Невідкупна жертва” у “Нафтовику Борислава” від 7.06.1980 р.); “гітлерівські прислужники”, “мізантропи”, “поліцейські пташки”, “банди “Чорнія”, “бандерівські схронники”, “гітлерівська “п’ята колона”, “всілякий збрід: карні злочинці, дезертири, куркульські та попівські синки”, “отупілий зброд”, “мізерна купка бандитів”, “душогуби”, “гадюччя”, “оунівські банди” (стаття “Мізантропи” у “Нафтовику Борислава” від 31.01.1981 р.); “відщепенці”, “оунівські недобитки”,“націоналістична полуда”, “націоналістичні упирі”, “вампіри”, “вбивці різномасті”, “пани-запроданці”, “агенти гестапо”, “фольксдойчери”, “зграя двоногих вовків”, “бандерівські вовкулаки”, “пани-яничари” (стаття “Вампіри в “оборонцях” у “Нафтовику Борислава” від 27.02.1986 р.);“наймані убивці”, “попівські вилупки”, “лицарі зради й ганьби”, “запеклі уніати”, “націоналісти-душогуби”, “бандерівські виродки”, “кривавий союз оунівських убивць” (стаття “Пам’ять того не забуде” у “Нафтовику Борислава” від 22.03.1973 р.); “наймані убивці”, “союз хреста, тризубця і свастики”, “Шептицький - ідейний натхненник бандерівських і мельниківських душогубів”, “бандерівські убивці”, “банди Куп’яка”, “криваві сліди”, “підла куля з куцих обтинків” (стаття “Катам прощення не буде” у “Нафтовику Борислава” від 14.04.1983 р.); “Божа церква, всечесні отці, парафіяни-християни - це гітлерівські прислужники, покровителі націоналістичних душогубів”, “кроти, що не люблять сонця”, “бандерівські виродки”,“кривавий союз їх духовних покровителів - попів-уніатів” (стаття “Пам’ять того не забуде” у “Нафтовику Борислава” від 22.03.1975 р.)...

Лауреатами премії Анатолія ВЛАСЮКА за 2007 рік стали:
Ярослав ГРИЦИК, кореспондент газети “Галицька зоря”, - за наполегливість в екстремальних умовах;
Наталія ЗЕЛЕНА, кореспондент телерадіокомпанії “Алсет”, - за сміливість і шарм;
Іван ТИХИЙ, колишній редактор газети “Галицька зоря”, - за всюдисущність у журналістиці;
Надія ГНАТІВ, заступник головного редактора газети “Гомін Галичини”, - за самобутність у журналістиці;
Богдан БРИТАН, кореспондент газети “Вільне слово”, - за оригінальність у журналістиці;
Тетяна ТАТОМИР, головний редактор газети “Джерела Трускавця”, - за відстоювання права журналістів на свободу слова;
Вікторія ЛИШИК, кореспондент Укрінформу, - за злети у журналістиці;
Віктор МАЦІВ, кореспондент газети “Вільне слово”, - за жіночність у журналістиці;
Андрій ГОВІЩАК, кореспондент газети “Франкова криниця”, - за багатолітню плідну роботу в журналістиці;
Йосип ФИШТИК, головний редактор радіо “Франкова земля”, - за пропаганду рідного Українського Слова;
Віра ЧОПИК, головний редактор газети “Фортуна”, - за коректність у журналістиці;
Андрій БІЛЕЦЬКИЙ, випусковий редактор газети “Галицька зоря”, - за творчі пошуки у журналістиці;
Ярослав ГАЙГЕЛЬ, працівник музею “Дрогобиччина”, - за відданість фотосправі.
Лауреати премії Анатолія Власюка мають право вимагати у редактора газети “Тустань” моральної та матеріальної винагороди.

Редакція газети “Тустань” встановила премію імені Петра Китая, видатного журналіста Дрогобиччини, головного редактора газети “Радянське слово”.
Лауреатами премії імені Петра Китая за 2007 рік стали:
Михайло ШАЛАТА, професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка, - за принциповість і науковість у журналістиці;
Пантелеймон ВАСИЛЕВСЬКИЙ, ветеран національно-визвольних змагань, політв’язень сталінських концтаборів, - за новизну в тематиці та відчуття Українського Слова;
Олег БАГАН і Петро ІВАНИШИН, викладачі Дрогобицького державного педагогічного університету імені І.Франка, - за якісну націоналістичну публіцистику
публіцистику;
Ігор ФЕЦЯК, вільний митець, - за об’єктивність фотооб’єктиву;
Володимир КОНДЗЬОЛКА, директор ТзОВ “Комп’ютерні технології”, - за Інтернет-активність у журналістиці;
Андрій ГРУЩАК, письменник, - за популяризацію рідного села Волоща Дрогобицького району.

Ярослав Мудрий увійшов в історію як власник великої бібліотеки та будівничий Софійського собору у Києві. А ще він відомий як убивця свого брата Святополка Окаянного. На цей злочин він, судячи з літопису, мав вагомі підстави - Святополк убив інших братів - Бориса і Гліба. Руська православна церква проголосила Бориса і Гліба першими своїми мучениками, а сучасна Українська Держава встановила навіть орден Ярослава Мудрого.
Проблема тільки в тому, що Святополк був братовбивцею лише згідно літопису, написаного під контролем самого Ярослава. Усі інші історичні джерела свідчать, що саме Ярослав убив і Бориса, і Гліба, і Святополка, і решту своїх братів. Таким чином, в Україні на найвищому рівні узаконено і схвалено принцип історичної неправди.
Цьому дивуватися немає ніяких підстав. Україна лише наївно легітимізувала те, що в усіх інших країнах роблять негласно. Своїх Ярославів Мудрих там, звичайно, не прославляють, але їхньою мудрістю користуються щоденно.
Сучасна українська влада явно не дотягує до рівня своїх іноземних колег по професії. Прагнення найвищої посадової особи зберегти свою посаду за своїм улюбленим тілом на невизначено тривалий період декларується у повний голос і на весь світ. Ще не встигли стихнути звуки передвиборних обіцянок про вірність найблагороднішим принципам честі, моралі, демократії, як пан презис починає нести дещо діаметрально протилежне клятвенним запевненням у монолітній єдності демократичних сил. Воно ж зрозуміло: думалося, що Тимошенко так багато не набере. Відповідно була дана установка на широку коаліцію. Президентське оточення, усі ці “найчесніші” “авторитетні” політики, разом кинулися виторговувати у чинного прем’єра хто що зможе. Професійний спікер-інвалід, наприклад, хатинку з державного майна у найпрестижнішому районі Києва.

“Депутат Тарас Кучма, який є лікарем реанімаційного відділення, розповів (10 грудня 2007 року, на позачерговій сесії Дрогобицької міської ради - Прим. ред.) про те як потрапив у шок саме того вечора, коли від міліцейської кулі загинув хлопчина. Побитого міліціонера в комі доставили у відділення, та лікарі не могли рятувати людину, бо приміщення блокували молоді агресивні хлопці. Тільки після телефонного дзвінка у міліцію приїхали правоохоронці і почали наводити порядок. Та діяли вони, на думку пана Кучми, дуже мляво. Навіть коли їх нахабно ображали та шарпали, вони не реагували на образи. Чому? - запитував лікар у головного правоохоронця. Він просто не міг уявити, що може бути таке зневажливе ставлення до людей у міліцейських погонах.
На це Денис Гусашвілі відповів, що негативно ставляться до міліції по всій Україні. Цього вечора наші правоохоронці, за його словами, і справді діяли не наступально, оскільки справа набула широкого резонансу і різкі дії міліціонерів могли викликати масові безпорядки. Образно кажучи, міліція спочатку зняла накривку з кастрюлі, яка закипала, і тільки потім адекватно до ситуації зробила свою справу. На думку пана Гусашвілі, частина з тих 30-50 підлітків, що тут зібралися, належить до угруповань, які заважають дрогобичанам жити спокійно і без страху” (Іван Швед. Депутати “екзаменували” головного міліціонера. - “Вільне слово”, № 50, 13 грудня 2007 р.).
ЗАПИТАННЯ НА “ЗАСИПКУ”.
Коли міліціонер упав у кому, якщо бачили як він самостійно ходив? Хто заважав лікарям допомагати міліціонерам, якщо правоохоронці від самого початку були в лікарні? Звідки взялися 30-50 підлітків, якщо насправді їх було не більше десяти?

Якось на одному з пленарних засідань сесії Дрогобицької міської ради лідер фракції “Наша Україна” Богдан Іванців напівжартома-напівсерйозно заявив: “Миколу Гука ще ніхто не бив”. Втім, у кожному жарті, як відомо, є доля правди, а сам головний дрогобицький “нашоукраїнець”, мабуть, і не підозрював, що був близький до істини.
Шостого грудня група дрогобицьких молодиків жорстоко побила керівника підприємства “Дрогобичтеплоенерго” п.Степана Собка. 67-літній чоловік затримався на роботі й пізно повертався додому. Трапилося це майже на тому самому місці, де декілька тижнів перед цим міліціонер застрелив 19-літнього дрогобичанина Вадима Шестакова.
Цього разу міліції на місці злочину не виявилося. Хулігани не лише дали волю кулакам і ногам (копали немилосердно), хоча п.Степан, за деякими свідченнями, просився, аби його не били, обіцяючи хуліганам віддати усе, що має в кишенях, а й цинічно у брутальний спосіб принизили його людську гідність.
Навколо цього дрогобичани одразу почали вибудовувати свої версії. Одні кажуть, що, мовляв, Вадима Шестакова уже немає в живих, а подібні бійки на тому ж місці продовжуються, - отже, міліція вбила невинну дитину. Інші стверджують, що це, мовляв, люди з “банди Шестакова” (ні більше, ні менше!) мстять у такий спосіб за убитого товариша.
До речі, після моїх статей у “Тустані” про вбивство Вадима Шестакова до мене телефонували або писали на електронну адресу “доброзичливці”, які, втім, не називали своїх прізвищ, й казали, що покійний, мовляв, був хуліганом, відбирав у однолітків стипендії, з чого буцімто і жив, узагалі мало не керував бандою, яка била людей, забирала у них мобілки, цінні речі і таке інше.